Модний діагноз РДУГ

Психологиня Наталя Підлісна написала те, що написала, і як приклад "модного діагнозу" взяла РДУГ. Мала багато відгуків і підтримки від колег. На жаль.

Нумо поміркуємо про написане.

скриншот ФБ посту, наразі він прибраний ФБ за "мову ворожнечі"

Але спершу сеанс відкидання заборола. 
Мене звуть Максим Валеватий, я засновник ГО "Дзиґа - Життя з РДУГ" і цього сайту.
Коли я свого часу написав розбір розмови зі знаменитим і популярним тоді "психотерапевтом і психіатром" Спартаком Суботою щодо РДУГ, деякі коментатори у ФБ, замість заперечувати мої тези, зажадали знати, хто цей "заздрісник і замовний наклепник", що посягнув. Хоча розбір я намагався писати по суті, за конкретними висловлюваннями й з таймкодами відео, а не просто "емоційний відгук".
Ну а тепер буде відомо, кому закидати. Прошу.

Самодіагностика

Отже, спочатку пані Наталі з певним осудом (принаймні, у мене таке враження) пише:

Я думаю, самодіагностика - прямий наслідок освіти, знань. Хтось пам'ятає, як на уроках біології на вас впливали цікаві відомості про стьожкових червів? Чи про віруси?

Дізнавшись про щось, природно це приміряти на себе. Звісно, тут залежить від ступеня тривожності учня. Але я хочу наголосити: саме знання про існування вірусів дозволяє людям з ними боротися. Ну або з хворобами, що вони можуть викликати.

Ще років 5 тому про РДУГ знали мало людей.

• Дитина не може висидіти на уроці? - паскудно виховуєте, батьки. Сором!

• Дитина не чує, хоча до неї двадцять разів звернулися? Це зневага, треба потиличника! А ще, звісно, Сором!

• Постійно маєш проблему чистих трусів, бо важко вчасно все випрати? Ледащо і нечупара. Сором!

• Пишеш диплом в останній момент і страждаєш від цього? Ну і дурень, роби вчасно! А ще: Сором!

Можна додати тепер:

• Самодіагностуєшся зі статей та рілзів? СОРОМ!!!

Звісно, професіонали можуть дратуватися від того, що здорова людина "собі навидумувала". Я от, маючи потрібну спадковість та кінк на солодощі, регулярно чув реакції знецінення від лікарів, коли питав, чи не від діабету в мене гомілки сверблять або зір падає (саме такі симптоми були в мого батька). Мовляв - не вигадуй дурниць.

Так, може дратувати, що людина без достатніх ознак психічного розладу звертається до вас за допомогою. Але факт звернення хіба не є достатньою ознакою, що щось дійсно болить? Навіть, якщо це не буде тим діагнозом, який людина собі "придумала". Помилятися, навіть із самодіагностикою - нормально.

Не думаю, що сотня згаданих людей просто вирішили собі погуглити якісь проблеми, а потім заплатити гроші фахівчині, щоб допомогла розібратися. Я думаю, гуглили вони як раз не просто так, і готовність платити грошима чи принаймні часом - доказ.

Людська адаптивність та професійна практика

Ця теза слушна, але в контексті допису також виглядає знеціненням. Адже мова, знову ж, про "тупих самодіагностів, які, замість адаптуватися, турбують професіоналів у їхніх високих вежах зі слонової кістки".

Майже всі можуть. Але як мені, звичайному маґлу, зрозуміти, що я можу адаптуватися і здолати труднощі? От не виходить у мене розмовляти з людьми й не перебивати. Ну не можу, страждаю від цього. Що я маю побачити в цій тезі крім "suck it up and carry on"?

Хіба професіонали не для того, щоб сприяти адаптивності? Чи вони мають соромити за те, що "мало стараєшся"?

Мабуть, є якісь методи, прийоми, знання і вправи, які мені допоможуть? В рілзах, статтях, на консультації. Але ні, на консультацію не можна - я маю адаптуватися так? (Було б добре, між іншим).

Мода та професійна етика

У мене враження, що певна "мода" є.

Тому кілька причин (я припускаю, а не викладаю результати розвідки):

• Вихідна "закинутість" людини у світ. Сам факт нашої самосвідомості є фактом виокремлення себе зі світу. Ми просто не зростаємося зі світом без того, щоб були грубі шви. Тому відчуття власної інакшості, проблемності, невідповідності - досить нормальне при наявності хоча б крихти рефлексії.

• Потік інформації. Не знаю, чи "дякувати" війні та йбн рсн, але тема психічного здоров'я стрімко стала дуже помітною та обговорюваною. І тут працює ефект шкільного уроку біології. Це НЕ погано, це ДОБРЕ, адже без знань люди тисячоліттями просто носили сором, маски, не мали шансів на допомогу.

• "Мода" як прагнення, скажімо, бути оригінальними. Не будемо вдаватися у філософію моди, але якщо дійсно є такі люди, яки приходять "замовити собі РДУГ" просто щоб виглядати у своїх та чужих очах оригінальними, то все дуже просто: діагностика і висновок. А от саме "прагнення виглядати" може бути темою, якщо вже на те пішло. І професіонали, мабуть, більше мають працювати з реальними феноменами, проблемами, запитами, а не з "діагнозами", хіба ні?

Зворотний бік "моди" - це дестигматизація психічних розладів, це звільнення мільйонів людей від тягаря осуду, заперечення, знецінення. Це можливість для людей зробити крок в напрямку кабінету психіатра чи психотерапевта. Це можливість захищати права дітей та свої. Адже закони та інституції, люди, які впроваджують ці закони - обізнані. А значить, більше фокусуватимуться на допомозі людям з психічними розладами, а не на засудженні за "погане виховання", "лінь", "вигадки". І кількість фахівців з психічного здоров'я зростає, їхній професіоналізм, нормування та інституалізація професій. Впевнений, це краще за астрологів, тарологів та гомеопатів.

І, між іншим, "мода" на РДУГ матиме прямим наслідком те, що держава змушена чути про проблеми з ліками, щось робити для виконання законів. Адже людей з РДУГ сотні тисяч, якщо не мільйони в Україні. Наразі з цим труднощі, але згадайте, як йшли справи 5 років тому, до "моди".

Тому "мода" на психічне здоров'я (або, що в описаному контексті те ж саме, на психічні хвороби) - благо. Це ж не мода на гомеопатію або російський реп.

Брак фахівців

Дуже дивна теза, адже "справді серйозна проблема" - це справді до психіатра. Взагалі, це нормально працювати разом з іншими фахівцями. І якщо таки треба - то так, психіатр має бути першим у списку. Це треба промотувати, а не зневажати.

Психотерапевти можуть брати собі ношу по силі. Це теж нормально. Це називається професіоналізмом.

Проблема не в тому, що хтось "зайнятий дурними модними запитами", а в тому, що для "справді серйозних проблем" може просто бракувати фахівців, навчальних курсів, протоколів роботи, фінансування. Якщо раптом кількість постраждалих від травматичних подій, пов'язаних з війною, різко зросла через масштабний напад йбн рсн, то звісно, що інфраструктура психіатричної та психотерапевтичної допомоги не справляється. Бо не було потреби у таких масштабах.

Підсумок

За три роки ситуація з психологічними та психотерапевтичними послугами значно покращилася, хоча, як завжди, можна краще.

Можна і треба обговорювати, як ще допомогти, полегшити страждання, навчити давати раду, поширювати досвід та знання, сприяти адаптивності. Але навряд рішення браку фахівців полягає у шеймінгу клієнтів, які "надивилися рілзів та начиталися статей".